8 вересня 2026 року
Американська академія неврології (AAN) та Американське товариство з вивчення головного болю (AHS) оприлюднили оновлену настанову щодо фармакологічної профілактики мігрені у дорослих. Документ замінює рекомендації 2012 року та враховує результати систематичного огляду досліджень, опублікованих до червня 2024-го. Новий підхід важливий не лише появою сучасних препаратів, а й чіткішим визначенням, коли профілактику слід починати та як підбирати її з урахуванням супутніх захворювань, переносимості, вартості і переваг пацієнта.
Фармакологічну профілактику рекомендують пропонувати вже за 4 або більше днів мігрені на місяць, або за 4 або більше днів помірного чи тяжкого головного болю. Показанням є також істотне обмеження повсякденної активності незалежно від формальної частоти нападів. Це особливо важливо для пацієнтів із високим ризиком хронізації, оскільки зменшення частоти нападів потенційно може перешкоджати переходу епізодичної мігрені у хронічну.
Водночас настанова не визначає універсального препарату першої лінії. Для епізодичної мігрені препаратами з високою або помірною впевненістю доказів названо, зокрема, атогепант, ептинезумаб, еренумаб, фреманезумаб, галканезумаб, пропранолол, топірамат і вальпроат. За хронічної мігрені до цього переліку входить також онаботулінумтоксин А. Вибір пропонується будувати не лише навколо ефективності: необхідно враховувати небажані явища, спосіб введення, вартість та супутню патологію.
Особливого значення набуває коморбідність. У пацієнта з фіброміалгією доцільним може бути амітриптилін, оскільки він здатен впливати на обидва стани. За підвищеної маси тіла перевагу серед пероральних засобів слід надавати топірамату, який у клінічних дослідженнях сприяв її зниженню. За нелікованої артеріальної гіпертензії одним препаратом можна одночасно впливати на обидві проблеми; серед варіантів настанова називає еналаприл, ніфедипін і телмісартан.
Окремо посилено увагу до ситуацій, коли профілактична терапія може створювати додаткові ризики. Під час вагітності або її планування слід максимально використовувати немедикаментозні заходи, а препарати з відомим тератогенним потенціалом, зокрема вальпроат і топірамат, уникати за можливості. Для старших пацієнтів необхідно оцінювати судинний статус, функції нирок і печінки, лікарські взаємодії, ризик седації та ортостатичної гіпотензії.
Важливою є і зміна тактики оцінювання відповіді. Для більшості пероральних препаратів ефективність слід оцінювати щонайменше через 8–12 тижнів у рекомендованій переносимій дозі; для онаботулінумтоксину А – через 24 тижні. Відсутність швидкого ефекту не завжди означає неефективність: спочатку варто перевірити прихильність, тригери та можливість титрування дози. Результат лікування рекомендують оцінювати не лише за кількістю нападів, а й за їхньою тяжкістю, використанням препаратів для купірування нападів, якістю життя та індивідуальними цілями пацієнта.