Важко відшукати людину, яка б жодного разу не бачила морської міни. Їх показують у кіно, вони трапляються на численних знімках часів війни, а ще їх нерідко можна побачити як пам'ятки та предмети декоративного оформлення в портових містах, де знаходяться бази військово-морського флоту. Звісно, у всіх цих випадках від міни залишається лише абсолютно безпечний корпус та якісь загадкові «шипи». Власне, про них то сьогодні й йтиметься.
Без зарядки та взводу міни безпечні. /Фото: wikipedia.org.
Загадкові шипи морських мін правильніше було б називати «рогами», тим більше, що це цілком офіційна назва – херцхорн або «Ріжок Герца». Назву пристрій отримав, як нескладно здогадатися, на честь свого винахідника: прусського конструктора Альберта Герца. За своєю суттю херцхорн – це гальваноударний підривник. Необхідний він для підриву міни під час зіткнення останньої з бортом підводного чи надводного судна. Взагалі, варто зазначити, що пристрій Альберта Герца був далеко не першим у своєму роді.
Найчастіше роги міни роблять із міді. /Фото: n-bulgaria.online.
З різною мірою успішності морські міни люди конструювали з XV століття. При цьому найбільший ривок у розвитку цих пекельних пристроїв було здійснено лише у ХІХ столітті. З 1810-х років десятки конструкторів Європи, Америки та Росії пропонували свої моделі мін та підривників для них. У середині позаминулого століття в морських мінах використовувалися переважно хімічні підривники. Як правило, виконували їх у формі скляної колби, заповненої сірчаною кислотою. Колба встановлювалася над ємністю із запалом, наприклад, на основі суміші цукру та бертолієвої солі.
Кожен ріг – це підривник. /Фото: wikimedia.org.
У момент зіткнення міни із судном, колба підривника розбивалася, і кислота падала у реактиви. Відбувалася хімічна реакція. Запал спалахував, після чого відбувався підрив. Найяскравішими представниками таких підривників можна вважати слухавку Власова та запал Кібальчича. Однак, хімічні підривники мали низку серйозних недоліків, головним з яких була їхня низька надійність (а значить і безпека). Термін придатності таких систем також був обмежений через загрозу деградації сумішей на основі цукру. Тому на початку другої половини XIX століття стали з'являтися гальваноударні підривники, наприклад, вже неодноразово згаданий херцхорн.
Колбу всередині розбити не так просто, як здається. / Фото: iz.ru.
В основі своєї вони схожі на хімічні: у мідному корпусі (розі) укладена скляна колба, заповнена сірчаною кислотою. Ріг міни досить м'який, через що при ударі або навалюванні судна на міну він легко деформується, колба розбивається, і кислота падає на поверхню гальванічної батареї Вольта. Це призводить до утворення імпульсу, який у свою чергу приводить у дію електричний підривник. При цьому підриву не станеться, якщо акумулятор попередньо заряджений у міни. Таким чином, доки міна не наведена в стані бойового взводу, вона залишається безпечною.
Втім, існують і більш чутливі види підривників. /Фото: autoparus.by.
Більше того, не варто переоцінювати м'якість мідного корпусу херцхорну. Від дотику рукою детонації точно не станеться. Більше того, морські міни можна акуратно відштовхувати багром! Чого вже там, якщо зіткнення з бортом не виявиться досить сильним, підривник Герца не спрацює. Головна перевага херцхорна полягає в його простоті та надійності. При цьому розрахований такий підривник насамперед на наїзд борту на міну, а не на зіткнення з ним.
А ось цікаве відео з нашого каналу:
Продовжуючи тему читайте про те, чи може броня врятувати танки , або в сучасній війні вони вже не потрібні.
