
Після деякого часу проживання в Америці людей зазвичай охоплює якесь занепокоєння, свербіж якийсь – настав час подорожувати! Не оминуло це захворювання і мене. І ми з чоловіком вирішили з'їздити до Лас-Вегаса – столиці азартних ігор.
Сказано – зроблено. Куплено квитки, заброньовано готель, розмінено гроші (щоб грати з «одноруким бандитом», звичайно). І ось – летимо. Заселяємося до готелю «Голден наггет» («Золотий злиток»). Як і у кожному готелі Лас Вегаса, у холі – гральний зал, автомати, рулетка, Блек Джек тощо. Діти до 18 років не допускаються – тому й залишили 16-річного сина за собаками дивитися…
Перший день провели, гуляючи містом і заходячи в різні готелі – Париж, Сахара, Екскалібур, Белажіо, Острів Скарбів та інші. Жахливо багато народу, дуже смачна їжа, у кожному готелі – своя тема декору, яка визначається назвою. Усі курять, особливо у гральних закладах. Поки граєш, випивка за рахунок закладу. Заманливо було б одружитися, що у Лас Вегасі простіше простого, але пізно – вже одружені.
На другий день нам набридли ігрові автомати, готелі та їжа. І мій чоловік запропонував поїхати подивитись на Гранд Каньйон. Взяли машину в оренду і вирушили. Насамперед зупинилися на греблі Гувера. За 10 доларів спустилися вниз і оглянули всі механізми та мотори греблі. Мій чоловік-інженер був дуже щасливий, стикаючись у всі кути і ставлячи сотні запитань.
Після греблі Гувера – пустеля Арізони. Їдемо, їдемо – і нічого. Ні міста, ні села, ні бензоколонки, ні громадського туалету. Хто бував в Америці – знає, що на кожен квадратний кілометр площі країни є хоча б один (найчастіше) громадський туалет із туалетним папером та милом, не кажучи вже про воду.
До речі, ця велика кількість туалетів із зручностями в найнесподіваніших місцях стала для мене, що приїхала з Росії, найбільшим культурним (не боюся цього слова) шоком. Жодних «дівчата – праворуч, хлопчики – ліворуч».
Але, хоч і напрочуд була мені відсутність туалетів, пейзаж зачаровував. Плоска, як стіл, рівнина, кущики, іноді горушка з плоскою вершиною (їдальня), дуже багато неба – і більше нічого. І так – довго, щось близько 5 годин.
Зрештою приїхали. Оселилися в готелі і побігли дивитись Каньйон. На підході нам почали пропонувати брошури з різними екскурсіями – найбільше мене привабила така пропозиція: «Тільки в нас! Найдешевші екскурсії Каньйоном! Вертольотом – на дно Каньйону! Не піддавайтеся на хитрощі конкурентів! Опинившись на дні Каньйону, ви перенесетеся назад у часі – в ті далекі роки, коли єдиними засобами пересування були ослики, ваші власні ноги і гелікоптери…» Так… Нам не захотілося переноситися в часі так далеко, і ми вирішили просто спуститися в Каньйон – самі, хоч і скористалися одним із запропонованих одним з запропонованих.
Спустившись метрів на 30, мій чоловік раптом розпластався по стіні і заможним голосом прошипів: «Каньйон кличе мене… Давай вилазити швидше…». Так безславно і закінчився наш узвіз. Зате ми вдосталь нагулялися краєм Каньйону.
У порівнянні з Лас Вегасом – штучним створенням на обличчі Землі, Гранд Каньйон вразив мою уяву. Величезні стрімчаки, урвища, скелі, шпилі, далеко внизу – крихітна ртутна нитка річки. І все це виникло саме собою, зовсім без участі людини. На заході сонця Каньйон забарвився в блідо-лілові, блідо-охряні, блідо-рожеві, блідо-зелені кольори і, в міру заходу сонця, перевся і зникав, ніби затікав чорнилом. Я почувала себе маленькою кошечкою Всесвіту.
Назавтра ми повернулися до Лас Вегаса, до рулетки та «однорукого бандита», до натовпів, що бовталися вулицями. Нам навіть вдалося виграти 60 доларів, які ми й проїли у найближчому ресторані. Але після величі Гранд Каньйону хитрощі Лас Вегаса здавались мені жалюгідними та несправжніми, як підроблені сережки «жовтого металу» порівняно із золотими.
