Як відомо, у Радянському Союзі праця цінувалася чи не понад усе, відповідно, до лінощів ставилися з належним засудженням. Але сьогодні вже далеко не всі знають, якими методами боролися з так званими дармоїдами, тобто громадянами, які дуже не любили працювати. Адже просто осуд, на думку радянської влади, було мало, тому вони пішли ще далі – відмову від праці буквально оголосили поза законом.
Дармаедство було цікавим явищем у радянській історії.
Напрочуд суворе ставлення до небажання громадянина працювати в Радянському Союзі випливає з основ ідеології країни – праця вважалася фактично ключовою чеснотою в суспільстві. Крім того, ще в довоєнні роки проголошувалося, що доросла і здорова радянська людина повинна працювати на повній зайнятості, адже ще в ленінських працях з'явилася фраза «Хто не працює, той не їсть», а в Конституції 1936 її офіційно закріпили.
У концепцію «Хто не працює, той не їсть» ледарі вписатися ніяк не могли.
Така постановка питання розцінювала добровільне безробіття як повноцінну загрозу Радянській державі. Проте спочатку серйозні каральні заходи стосовно нероб і утриманців не застосовували. Усі змінилися на початку шістдесятих років: країна вибралася з повоєнної розрухи, активно розвивалася та урбанізувалася, а все це вимагало робочих рук. Ось тут якраз влада і взялася за жорсткіший контроль за тими, кого почали називати дармоїдами.
Нероби вважалися справжньою загрозою радянському ладу.
Закріплення цього явища у кримінальному праві відбулося після ухвалення відповідного закону від 1961 року. Там же визначили, кого вважати дармаїдами: за інформацією редакції novate.ru, насамперед, ними вважалися працездатні громадяни, які третину року не працювали, якщо це не матері з маленькими дітьми, студенти, солдати-строковики або пенсіонери. Також до них зараховували безробітних, бродяг та осіб, які мають нетрудові доходи – рантьє, картопля, виробники кустарних грамплатівок і т.д.
Волоцюги, безробітні, спекулянти та рантьє – усі вважалися поганими прикладами ведення паразитичного способу життя.
Дормаїди, на думку радянської влади, вели паразитичний спосіб життя і погано впливали на суспільство, і повинні бути покарані за своє небажання працювати. Спочатку їм виносили попередження – протягом місяця вони мали знайти роботу. Якщо цього не відбувалося, то порушника штрафували чи виселяли до спеціально визначених, віддалених регіонів. Термін заслання міг бути від двох до п'яти років, ще й конфісковували майно, нажите нетрудовими доходами.
Картка обліку дармоїду, СРСР, 1970-і роки.
За перше десятиліття за цією статтею було вислано десятки тисяч людей. Але цього партії здалося мало, тому до 1975 підготували новий, більш жорсткий закон, відомий як стаття 209 Кримінального кодексу РРФСР. Тепер переслідування зазнавали ще й жебраки та спекулянти, а також особи, які мають роботу і заробили непривабливий статус систематичного прогульника. Шукали таких безвідповідальних товаришів завзято – наприклад, за Андропова міліція влаштовувала повноцінні облави в місцях, де могли проводити час дармоїди.
Дормаїд і злісних прогульників любило ганьбити суспільство.
З роками дармоїдів ловили все більше, а суспільне осуд таких громадян зростало, тому багато людей, наприклад, творчих професій, були змушені шукати додаткову роботу, аби не опинитися на лаві підсудних. Безробітні залишалися під загрозою кримінального переслідування фактично до розпаду Радянського Союзу – за даними редакції novate.ru, лише 1991 року відповідальність такого роду було скасовано. В умовах ринкової економіки дармоїди як явище просто не виділяються, і воно пішло в історію, залишившись відомим символом побуту радянської доби.
Крім теми про особливості радянського побуту: Чому здавати пляшки в Радянському Союзі було так вигідно
