Що приховувати, у Радянському союзі дефіцит поширювався не лише на продукти харчування та побутову техніку, а й на одяг. Більшість громадян носили те, що вдавалося дістати, не маючи особливого вибору, оскільки асортимент у магазинах був мізерним, а фасони найчастіше застарілими чи однотипними. Проте на тлі загальної сірості завжди вирізнялася еліта суспільства. Для «верхівки» відкривалися можливості, недоступні простим робітникам та домогосподаркам. Партійники, дипломати, творча інтелігенція могли дозволити собі значно більше. Про те, де і як «вершки» радянського суспільства діставали модні речі – далі у статті.
1. Швейні майстерні та костюмери
Еліта Радянського Союзу.
Балерина Ніна Халатова, що не відбулася, прославилася не на сцені Великого театру, а за його межами – у світі крою і шиття. Вона не просто вигадувала незвичайні речі, а створювала їх на рівні справжнього майстра, тому охочих отримати її костюми було надміру. Актриси та артистки вишиковувалися в чергу, щоб зняти мірки та замовити собі вбрання, яке гарантовано на сусідці по сцені. Винятком не стала і Майя Плісецька. Вона, якщо й не обожнювала талановиту швачку-модистку, то вже точно ставилася до неї зі щирою повагою та теплотою. На слуху в столичних колах не замовкало ім'я Раїси Капустянської. Московські аристократки, інтелігенція та актриси замовляли у неї головні убори, оскільки роботи майстрині цінувалися за елегантність та бездоганний смак. Проте справжнім символом тогочасної моди був Будинок моделей, де творив легендарний В'ячеслав Зайцев. Його покази та колекції ставали справжнісінькою подією, а потрапити туди вважалося престижем, як і отримати пару-трійку вбрання з рук самого маестро моди.
Радянські модниці.
Варто також згадати і ікону тогочасного стилю – першу леді Раїсу Горбачову. Вона була не тільки дружиною генсека, а й справжньою світською левицею та завзятою модницею з бездоганним почуттям смаку. Не дивно, що на неї дорівнювали тисячі жінок по всій країні. Втім, її образ не був справою випадку – власний модельєр Тамара Макєєва ретельно продумувала кожну деталь гардеробу. Популярністю користувалося і ательє Літфонд. Черги туди стояли чи не такі ж, як у «Берізку», і кожна, хто мав кошти та зв'язки, прагнула мати ексклюзивне вбрання. Проте навіть найвишуканіша радянська публіка мріяла про речі західного виробництва. Американські та європейські бренди відрізнялися не лише якістю тканин та пошиття, а й оригінальністю моделей. Такий одяг став справжнім символом статусу.
Російське хутро.
Втім, і Радянський Союз мав свій «шик». Насамперед, хутро. На той час цей сегмент вважався елітним та недоступним простим громадянам. Під керівництвом «королеви російського хутра» Ірини Крутикової створювалися розкішні вироби, які стали візитівкою дружин партійників, чиновників та знаменитих актрис. Шуба від Крутикова могла вважатися вершиною достатку, а в деяких у гардеробі їх було не одне і не два. Радянська еліта завжди вміла вирізнятися. Якщо звичайна людина носила те, що змогла купити в магазині або на ринку, то верхівка суспільства жила в іншому вимірі. Такі люди замовляли одяг у найкращих майстрів, полювали на рідкісну західну обновку і з гордістю носили те, що сьогодні називається радянським шиком.
2. Універмаг «Берізка»
Та сама Берізка.
За радянських часів по всій країні існувала мережа комісійних магазинів. Там можна було придбати не лише старі речі, а й модний закордонний одяг, взуття та аксесуари. Іноді вдавалося вичепити справжнісінькі скарби. Наприклад, стильні чоботи, пальто незвичайного крою, елегантне плаття чи модну сумочку. Щось, що не можна було купити у звичайних магазинах, оскільки вдень з вогнем не знайдеш. Для багатьох радянських жінок похід у комісійку був схожий на полювання, оскільки важко було передбачити, що тобі трапиться, проте азарт і надія отримати бажаний «трофей» були завжди. Щоправда, закордонна мода в таких магазинах найчастіше мала випадковий характер, а ось справжні «хіти» діставалися одиницям, та й то за великим блатом.
У валютній Березці можна було придбати ікру, горілку, різні сувеніри, а також золото та алмази.
Джинси, шкірянки, вельветові піджаки або модні імпортні штани можна було знайти хіба що в тій легендарній «Березці» – універмазі, куди простий народ не мав доступу. Пускали туди за спеціальними сертифікатами, чеками або валютними картками, отримати які могли далеко не всі. Діставалися вони переважно дипломатам, чиновникам, партійним діячам, а також їхнім сім'ям. Більшість радянських людей це місце залишалося символом недосяжної розкоші за склом.
Торговий зал магазину Березка.
Існували й валютні відділи, де отоварювалися спортсмени, артисти, іноземці. Там можна було придбати духи Шанель, сигарети Мальборо, джинси Левіс, куртки Вранглер – все те, що в союзі вважалося еталоном стилю. Але доступ до таких місць мав лише вузьке коло своїх, а звичайним роботягам залишалося задовольнятися продукцією фабрик, яка виглядала скромно та одноманітно. Тим не менш, завдяки «злачним» місцям радянська еліта могла дозволити собі ходити в одязі, який хоч якось наближав їх до західного рівня моди.
3. Фарцівники
Фарцівники за радянських часів були ще одним джерелом закордонного щастя.
Ще одним джерелом закордонного щастя були фарцівники. У них можна було прикупити пару-трійку стильних речей, чи то джинси, кросівки чи костюм Адідас, модна куртка, рідкісний вінтаж та багато іншого. Щоправда, коштує такий товар у кілька разів дорожче, ніж якби він продавався в магазині. Але в Радянському Союзі такі речі в «офіційних» магазинах не продавалися. Тому вибору як такого не залишалося. Фарцівкою займалися, як правило, люди з доступом за кордон: моряки, далекобійники, перекладачі, артисти, дипломати, провідники, іноземні студенти, які приїжджали до великих міст навчатися. Вони часто привозили із собою як техніку, парфумерію і цигарки, товари, а й речі. Товар у фарцівників був першокласний, відповідно ціни – нечувані, але жага виділитися з натовпу робила свою справу. Еліта готова була викласти кругленьку суму за товар, що сподобався, а для когось це була місячна зарплата, а то й дві.
Радянська еліта могла дозволити собі модні та стильні речі.
Правда фарцювання в СРСР вважалася спекуляцією і каралася законом. За торгівлю валютою або продаж/перепродаж дефіциту можна було і отримати термін. Тому угоди частенько проходили на вулиці, у підворіттях, біля готелю «Інтурист» або прямо на Арбаті. Фарцівників знали в обличчя, міліція їх ганяла, але оскільки попит на дефіцитний товар був великий, то потік постачання «контрабандної моди» в Раду не припинявся. Таким чином, громадяни-перекупники стали частиною особливої культури того часу. Для одних вони були порятунком, для інших – червоною ганчіркою. Але факт залишається фактом, саме вони знайомили радянську еліту, а після простих громадян зі справжньою західною модою, яку не могли замінити ні Будинок моделей, не легендарна «Березка.
У всі часи були свої ікони стилю та краси , на яких хотілося дорівнювати. Винятком не став і Радянський Союз, адже у наших мам та бабусь теж були свої кумири, яких вони наслідували.
