Дозвольте поставити вам кілька провокаційних питань: як часто ви шкодуєте? А може, ви любите, коли оточуючі шкодують вас? Чи ви самі любите когось шкодувати? Виявляється, що почуття жалості зовсім не таке просте, як це може здатися з першого погляду. Втім, спробуємо у всьому цьому розібратися.
На жаль, але в житті кожної людини періодично трапляються такі неприємні ситуації, від яких буквально опускаються руки і хочеться неодмінно комусь «поплакатися у жилетку». Чи замислювалися ви колись над тим, а навіщо, власне, ми шукаємо цю «жилетку для плачу»? Так, щоб нас по-жа-ле-ли!
Вся справа в тому, що чужа жалість підживлює нашу власну жалість до себе коханого, і ми починаємо знову почуватися несправедливо скривдженими дітьми. Жаль начебто знімає з нас відповідальність за наші неправильні дії і перетворює з винного на жертву обставин. Таким чином, виходить, що жаль оточуючих по відношенню до нас є почуттям … приємним у всіх відносинах. Але це дуже оманливе почуття.
Спробуємо у всьому цьому розібратися. Для початку подивимося на цю саму ситуацію з іншого боку.
Отже, на деякий час жаль повертає нас у далеке безтурботне дитинство. Але навряд чи дитині довірять серйозну справу, тим більше якщо ця дитина росте безвідповідальною і не може відповідати (поки що!) за свої вчинки. Ось і виходить, що жалість як прояв почуття наближається до поблажливості по відношенню до слабшої істоти. Тобто та людина, яка вас шкодує «з найкращих спонукань», насправді підносить себе, підкреслюючи свою перевагу над вами.
Таке вже влаштоване наше життя, що жалість без шкоди для своєї репутації ми можемо приймати тільки від своєї мами та бабусі, тобто своїх кровних родичів жіночої статі. Справа в тому, що вони не входять до системи внутрішньої влади, яка дісталася нам у спадок від світу тварин. Але при цьому, зауважте, решта людей, включаючи родичів чоловічої статі, тобто батька і діда, ваших рідних братів і сестер, сприймаються вами на підсвідомому рівні як можливі суперники за територію, яку ви намагаєтеся освоїти. І жалість, що виходить від них, не може сприйматися вами як вияв позитивного почуття.
Саме тому ні за яких обставин не можна дозволяти іншим виявляти почуття жалості стосовно себе. Жалість може відчувати тільки сильна людина по відношенню до слабкого. І це правило стосується всіх сфер нашого життя.
Таким чином, дозволяючи собі відчувати жалість до іншої людини, ми ніби беремо її під свою опіку. А дозволяючи іншій людині відчувати жалість до себе, ми самі потрапляємо під її опіку. Тобто виходить, що ми не просто добровільно розписуємось у своїй слабкості, а й підтверджуємо своє бажання бути веденим чужою волею.
Більше того, така жалість до себе подібним часто приховує під собою зневагу, яка часом перетворюється на огиду. Чому? Та тому, що сильні люди рідко відчувають інші почуття до слабкіших одноплемінників.
Уявіть собі короля, що височить над натовпом. Король владний і величний, а перед ним схиляють голови його піддані, які потребують його опіки, турботи та захисту. Своєю щедрою рукою король дарує їм різні блага. Він навіть може прийти до жалю до своїх підданих, скривджених долею. Але ніхто й ніколи не посміє виявити жалість до самого короля, бо він — втілення самої сили.
Таким чином, шкодуючи інших, нікому ніколи не дозволяйте шкодувати себе! Однак варто зауважити, що не слід «перегинати ціпок» і забувати про почуття міри. Йдеться про те, коли сильна людина починає ставитися до будь-яких проявів почуттів, як до речей, неприпустимих для себе, і поступово починає оточувати себе крижаною стіною, не дозволяючи нікому за неї проникнути.
Насамперед це сприяє повному віддаленню людини від близьких їй людей. Сприймаючи властиві всім людям почуття як прояв слабкості, його неприступне холодне серце само страждатиме від нестачі теплоти і прагнутиме позбутися їх. У цьому випадку існує серйозна небезпека перетворення живої людини на кібернетичний організм, яка не здатна на прояв людських почуттів. Адже саме наші емоції, душевні бурі та пристрасті роблять нас людьми.
Крім того, забороняючи оточуючим людям виявляти по відношенню до себе жалість, людина ризикує назавжди позбутися співчуття та посильної допомоги у важкі хвилини, які неодмінно бувають у кожного з нас.
Справа в тому, що між співчуттям та жалістю існує дуже тонка, буквально примарна грань. Так, вважаючи, що співчуття і жалість — це одне й те саме, людина намагається в жодному разі не показувати оточуючим того, що вона не може впоратися зі складною ситуацією, що склалася, і намагається вирішити її самостійно. Іноді, але досить рідко, це у нього виходить.
Ось так людина і опиняється у пастці, яку він поставив сам собі. З одного боку, людина, яка відкидає стосовно себе будь-який прояв жалю, сприймається оточуючими його як потенційний лідер. З іншого боку, людина, яка відмовляється і приймає допомогу від інших людей, стає ізгоєм, якого суспільство сприймає як чужий елемент і, що зовсім не дивно, відкидає.
Більше того, і в тому, і в іншому випадку гордість людини, яка переростає в гординю, за жодних обставин не може принести їй жодних позитивних результатів. Таким чином, жалість можна виявляти по відношенню до інших людей, але тільки не до себе, тому що шкодує себе лише невдаха.
Жаль і слабкість — це зовсім не те саме. Оскільки сила народжується у боротьбі, а жалість є значним гальмом на шляху до досягнення вашої заповітної мети.