Радянський стратегічний бомбардувальник Ту-95 був створений ще першій половині минулого століття. Однак, незважаючи на поважний вік. ця машина залишається на озброєнні Росії. В епоху реактивної надзвукової авіації старенький турбогвинтовий «Ведмідь» виглядає щонайменше архаїчно. Тим більше, що в Росії є набагато сучасніші Ту-160. Чому ж у цих умовах країна не поспішає відправляти 95-те на звалище історії?
Спочатку були лише Ту-4.
На момент початку 1950-х років Сполучені Штати вже мали не лише атомну бомбу, а й цілком представницький повітряний флот спеціальних бомбардувальників-носіїв атомної зброї. Найгірше, що на той момент йшлося вже не лише про дальніх бомбардувальника типу В-29, а й про нові міжконтинентальні В-36 на турбореактивній поршневій тязі. У Радянському Союзі власна атомна бомба з'явилася 1949 року, проте парком підходящих машин для доставки «товстушок» країна Рад похвалитися на той момент не могла. Все, що було в розпорядженні СРСР – це бомбардувальники Ту-4, які були неліцензійними копіями американських В-29. І хоча такі літаки все ще були кращими, ніж нічого, досягти північноамериканської держави по той бік Тихого океану або Атлантики вони не могли.
Новий літак був потрібний терміново.
Таким чином СРСР та США опинилися у нерівноцінній ситуації. Радянський Союз хоч і отримав атомну бомбу, де-факто був позбавлений можливості загрожувати їй Америці. У той час як США в теорії змогли б бомбардувати Союз навіть такими, що стрімко застарівають В-29 завдяки можливості дислокації останніх у країнах Західної Європи або Японії. У 1950 році почалася війна в Кореї, яка швидко та красномовно продемонструвала всім учасницям конфлікту: «класична» поршнева авіація, зокрема бомбардувальна, більше не має жодних перспектив. Розвиток авіації мало вийти на принципово новий рівень. А саме стало очевидно, що для бомбардувальників найближче майбутнє лежить за газотурбінними установками. Цього висновку одночасно дійшли конструктори з обох боків Атлантики.
Розробку почали в 1951 році.
Тому вже на початку 1950 року Сполучені Штати почали згортати експлуатацію В-29 і В-36, одночасно форсувавши роботи з новітніх газотурбінних В-47 і В-52. Не клацали дзьобом і в Радянському Союзі. Незважаючи на опір Туполєва, який вважав створення подібного літака неможливим через низьку економічність існуючих двигунів і слабку вивченість флаттера великих стрілоподібних крил, роботи по проекту все-таки почалися. Заради справедливості, Туполєв у суперечці зі Сталіним наводив дуже вагомі докази як авіаконструктор, проте ситуація складалася така, що нічого іншого, крім йти на ризик, уже не залишалося. Тому Сталіну та міністру авіаційної промисловості Хрунічову довелося чинити тиск на конструктора. До роботи над новою машиною було залучено цілу мережу конструкторських бюро. Так, окрім туполівського ОКБ-156, у роботі залучили ОКБ-23 Мясищева. Тоді як двигуном для перспективного трансполярного бомбардувальника займалися фахівці ОКБ-276 Кузнєцова.
Машини нового класу.
Перший політ новий бомбардувальник з турбогвинтовим (різновид газотурбінного) двигуном здійснив у листопаді 1952 року. Наступні кілька років машину доводили до пуття. Нарешті, 1954 року Ту-95 пішов у серійне виробництво, а ще через два роки перші три десятки бомбардувальників офіційно заступили на озброєння Радянського Союзу. З того часу і донині Ту-95 залишаються на озброєнні Росії, хай і в модернізованому вигляді. На сьогоднішній день літак продовжує нести бойове чергування як модель Ту-95МС, пристосовану для виконання завдань повітряного ракетоносця. Що цікаво, «Ведмідь» є єдиним у світі турбогвинтовим стратегічним бомбардувальником, що випускався серійно. За роки радянської влади було збудовано понад 500 бомбардувальників Ту-95 усіх моделей та модифікацій. Щонайменше 6 з них були перероблені в протичовнові літаки на базі оригінальної конструкції. Крім того, Ту-95 виступив як прототип для цивільного літака Ту-114.
Досі у строю.
Після розпаду СРСР значна частина Ту-95 була відправлена до Росії. Літаки, що залишилися, або опинилися на звалищі, або були перетворені на пам'ятники. На сьогоднішній день у федерації залишається на озброєнні ще 58 таких машин. Усі вони продовжують нести бойове чергування вздовж кордонів Росії та країн НАТО. При цьому списувати в брухт старі машини у ВПС федерації не поспішають. Цілком очевидно, що старі «Ведмеді» прослужать вірою та правдою ще не один рік, а швидше за все, і не одне десятиліття. Можливо, літак навіть зустріне своє століття, залишаючись на бойовому чергуванні! Що цікаво, навіть американські експерти не вважають, що Ту-95 місце у музеї чи на звалищі, незважаючи на поважний вік. А причин тому рівно дві.
Прослужить і 100 років.
Перша – позитивна. Радянський Ту-95 все ще залишається цілком придатною повітряною пусковою платформою для запуску крилатих ракет. Причому не лише з ядерною зброєю, а й із цілком собі конвенційною осколково-фугасною бойовою частиною. При цьому модернізовані Ту-95 можна похвалити за достатню надійність і що важливо – економічність. Друга причина, чому «Ведмідь» залишається на службі – негативна. На сьогоднішній день заміни цього «артефакту» радянської доби просто немає. Враховуючи, що залишилося цих літаків менше 60, Росії варто було б серйозно задуматися як мінімум про відновлення виробництва. Звичайно, у федерації є інший стратегічний бомбардувальник-ракетоносець – красень Ту-160. Однак ця машина, по-перше, займає іншу тактичну нішу. А, по-друге, Ту-160 ще менше через більшу дорожнечу і технічну складність. Крім прототипів у Росії, є лише 27 «Білих лебедів».
А ось цікаве відео з нашого каналу – за що радянські водії-фронтовики полюбили американський Студебекер:
Продовжуючи тему читайте про 5 зразків радянської військової техніки , для якої сьогодні і близько немає заміни.
