Коли трапляються неприємності, великі чи дрібні, нам хочеться «призначити» винних та обрушити на них свій гнів. Іноді у ролі обвинувачених опиняються інші, інколи ж — ми самі. Не поспішайте із висновками, радить психотерапевт Аарон Кармін. Найчастіше досить просто заспокоїтись і подивитися на все свіжим поглядом.
Єдиний спосіб перестати звинувачувати себе та інших — усвідомити, що справа не в провинах, помилках та недоліках, а в людській недосконалості. Незважаючи на промахи та помилки, кожен гідний любові та поваги. Це не злочини, за які треба викуповувати провину.
Ми легко прощаємо собі помилки, якщо нас влаштовує результат. Якщо ж ні – прощати набагато важче, і від цього погано всім. Але ми маємо вибір: не приймати невдалий результат близько до серця. Він не применшує нашої особистої цінності. Наприклад, якщо ми зазвичай запізнюємося на 20 хвилин, приятель може піти без нас. Без образ. Якщо нас це зачепило, нам вирішувати, чи варто щось виправляти. Приятель тут ні до чого, це виключно наша проблема.
Ми не зобов'язані відповідати за чужі промахи. Якщо партнер розбив тарілку, не звинувачуйте собі: “Ой, я залишила її на краю столу”. Це марна трата часу та сил. Життя занадто коротке, щоб повертатися до ролі дитини, що провинилася. Недосконалі люди іноді б'ють тарілки. І цього ніхто не винен. Припустимо, він зробив це навмисне. Ми реагуємо: “Все через тебе!” Але чи така реакція допоможе? Якщо нас злить чиясь незручність, можна спробувати впоратися з гнівом.
Не так вже й складно навчитися висловлювати свої почуття екологічно. Замість «Як же ти мене дратуєш…» можна пошукати компроміс, скажімо, попросити купити таку саму тарілку. Це цілком справедлива компенсація за зухвалу поведінку, і вона набагато дієвіша за звичне показне обурення.
Поставте себе на місце іншого, тоді легше позбутися звички призначати без вини винних.
Коли нас щось виводить із себе, завжди залишається вибір — замислитися: може, ми перегинаємо ціпок? Невгамовний гнів затьмарює розум. Приклад тому — роздратований батько, чия дитина отримала травму під час занять у школі, який люто кричить дружині: «Чому ти не залишила його вдома?!» Звинувачувати іншого за те, що він не зумів передбачити і запобігти нещасному випадку, — абсурд, але людину можна зрозуміти. Це нераціональна, відчайдушна спроба полегшити нестерпний біль і вирішити проблему таким безглуздим шляхом.
Поставте себе на місце іншого, тоді легше позбутися звички призначати без вини винних і навчитися виражати гнів інакше. Адже можна сказати: «Я злюсь, бо мені боляче». Якщо налаштовані продовжувати так само, перенесіть свої почуття на папір. Це наш вибір — не судити з гарячого і пообіцяти собі, що пізніше, коли вщухне емоційна буря, ми обов'язково розберемося, хто винний і кому відповідати за все.
Прагнення вдосконалюватися, виправляючи свої та чужі вади, вважається позитивним, але це не так. Воно виникає через невпевненість у собі. Це не стільки бажання бути кращим за інших, скільки страх не виявитися гіршим. У такому разі ми анітрохи не відрізняємося від тих, хто не має ні краплі самоповаги. Люди поважають себе не тому, що безгрішні. Вони поважають себе всупереч слабкостям та недолікам. Це і є почуття власної гідності, якого не досягти дріб'язковим та гарячковим прагненням до досконалості.