У Римі пам'яток немає. Рим – одна велика, суцільна, концентрована пам'ятка. Ткнувшись практично в будь-який кут, ти виявляєш якусь одно-двох-тисячолітню давнину.
Деякі колони, пілястри, безносі/безрукі/безголові скульптури раптово виринають у найнесподіваніших місцях, розповсюджуючи навколо образи Спартака, Юпітера, Цезаря і трошки Богині Гери… Те, що в будь-якому іншому місті було б центральним видовищем з протоптаною до нього народною стежкою, тут стежкою, тут протоптаною до нього народною стежкою, тут недбало обгороджене парканчиком… Вузькі бруковані вулички могли б легко перенести тебе за часів інквізиції, якби не доводилося так часто втискатись у стіни…
У Римі машинами не їздять. У Римі машинами літають. Якщо йдеться про трасу, то таксисти, спокійно наспівуючи собі під ніс і тикаючи руками в різні Ватикани/Колізеї, непомітно розвивають швидкість 170 км/год, роблячи своїх пасажирів сивими та пахучими. На тісних провулках міста, де пара людей, що йдуть назустріч, обов'язково доторкнеться руками, швидкі старенькі в шоломах на мопеді проносяться зі швидкістю вухатої ящірки, вправно маневруючи між очманілими туристами.
У Римі машини не сідають. У Римі машини натягують він, як водолазний костюм. Більшість транспорту – це смарти, миникуперы та його двоколісні брати. Вони всі – дрібні та божевільні. Це я вам як лікар говорю. Навіть рейсові автобуси і ті більше нагадують не транспорт, а карликових прозорих бегемотиків, які трохи перекусили громадянами міста і тепер стрімко драпають до водопою.
Льонна гучність, провінційна вузькість і сільський спокій бруківок раптово, але постійно і безпардонно порушуються Карлсонами, що дзижчать, на різних нано-автомобілях. Це створює дивовижний контраст умиротворення та божевілля та зароджує в душі стійку готовність до пригод.
Якщо в Парижі вечорами, куди б не пішов, скрізь промайне промінь Ейфелевої вежі , то в Римі, де б ти не був, кожні п'ять хвилин лунає виття сирен. Коли цих шалених пілікалок не чути довше двадцяти хвилин, починаєш переживати, що трапилося. З виєм їздять усі, хто може: карабінери, фінансова поліція, швидка, пожежні. Таке відчуття, що вважається дуже поганим тоном, якщо в тебе є мигалка з сиреною, а ти їдеш у тиші… І взагалі, в жодній країні, де ми були, включно з Росією, не зустрічалося такої кількості правоохоронців. Правда, всі вони напрочуд доброзичливі і всі (скільки ми пробували) цілком стерпно говорять англійською.
Коли ваш покірний слуга піднімався на оглядові Києва і милувався на золоті цибулини куполів, що підморгували на сонці, йому здавалося, що більше церков, ніж у столиці України, просто не буває. Він помилявся.
У Римі храми – за будь-яким кутом. Причому буквально. Майже кожен квартал міста має власну скриньку з релігією. При цьому по зовнішній фізіономії католицької церкви абсолютно неможливо передбачити, наскільки приголомшливою вона виявиться всередині… Тим більше, що на наш православний погляд більшість римських церков в обличчя однакові, як китайці… Але зате анатомія практично в кожній – різноманітна і неймовірно розкішна.
Ще одне здивування від Риму: якщо інші європейські міста живуть у режимі енерго-економії – о першій годині ночі відключають все підсвічування тощо, то в Римі не тільки весь час горить світло, але ще цілодобово дзюрчать тисячі великих і малих фонтанчиків. При цьому вся вода досить смачна. Кажуть, у багатьох точках вона досі не знає водопровідних труб, бо тече древніми акведуками.
Заради об'єктивності треба визнати, що є в Римі парочка недоліків. Перший – це відсутність дерев та іншої зелені на вулицях. Звичайно, чорняві любителі макаронів як можуть компенсують цю прогалину газонами, вирощеними на дахах і балконах, а також флорою в діжках, засунутою в патіо. Але й те й інше поглядам туристів, що гуляють недоступно – під'їзди все на кодових замках, дворики – за воротами, тому трошки сумно. Ну і друге лихо – як наслідок першого – що висить над містом зміг.
Резюме: їхати безперечно і однозначно, відсунувши плани з відвідин решти міст убік. Бо Рим – це настрій, емоції та краса.