Наші минулі переживання, травми та трагедії займають постійне місце у нашому житті. Вони – рубцева тканина рани, занадто глибокої, щоб зникнути повністю, але при цьому не заважає функціонувати решті всього організму.
Наше минуле не визначає нас, воно формує нас . Біль десятирічної давності не тримає мене в заручниках, але існує в тій частині мене, яка рідко з'являється на поверхні.
Трагедії, якими ми проходимо в житті, змінюють наші погляди. Можливо, вони роблять нас більш усвідомленими, вразливими чи параноїдальними, або, можливо, змушують змінити наше життя значним чи незначним чином. Але, як і роки, наш досвід приходить до нас у різні сезони та етапи.
Біль і травма залишаються на поверхні нашої свідомості доти, доки в цьому є необхідність. Це початок зцілення.
Це та наша частина, в якій ми страждаємо на всі 100%, тому що іноді ми повинні проходити всі ці речі. Іноді страждання — це наш єдиний вихід. Вірю в те, що потрібна відчути все те, що ви відчуваєте, не намагаючись знайти цьому ні виправдань, ні пояснень і не впоратися з цим.
І лише після цього у вас з'явиться шанс зрозуміти, що з вами сталося. Іноді нам потрібно пережити на хвилину вибух у собі, перш ніж ми зможемо почати думати.
Я не відразу прийшла до розуміння цього, тому що туман після пережитого «почуття» міг не розсіюватись роками. Це той етап вашого життя, протягом якого ви перебуваєте в безвиході, коли не рухаєтеся ні назад, ні вперед. Коли у вас всередині залишається занадто багато болю, але життя рухається вперед.
Наступний етап – це зрушення – той етап, коли цей біль вже не так сильно жалить і ламає вас. Можливо, це ще не повне «зцілення», але ви почуваєтеся вже набагато краще. Повністю зцілитися від болю я змогла лише через кілька років — тільки в моїх нинішніх відносинах.
Він став моїм благословенням — людиною, яка показала мені, що означає любити і бути коханою. Він пройшов зі мною через біль, який я ще відчувала, не змушуючи мене змінюватися.
Він намагався зрозуміти, чому всередині мене ще не гояться всі ці рани навіть після стільки років, але поряд з ним у мене ніколи навіть і думки не виникало, що він не здатний співпереживати мені.
Він завжди знаходився на відстані витягнутої руки, поки я, спотикаючись, проходила решту шляху до свого повного зцілення. Поки що дивилася всередину себе, щоб розібратися. Поки послизнулась і робила кілька кроків тому. Він підбадьорював мене і голосно, коли я цього потребувала, і тихо, коли мені було нелегко.
Біль та травми, які є всередині нас, ніколи по-справжньому не зникають. Вони завжди залишаються із нами. Вони ніколи не стираються з наших щоденників та старих віршів. Цей біль все ще дається взнаки темними ночами, протягом невдалих тижнів, які трапляються, коли ми губимося у власній голові.
Те, що змушує мене зараз дивитися нагору, — це спогад. Я пам'ятаю, наскільки нестерпними були деякі ночі. Як я могла так сильно страждати? Пам'ятаю, якою втраченою почувалася протягом тих днів, які, зрештою, розтяглися на роки. Пам'ятаю, що навіть не могла уявити, що через деякий час у мене все налагодиться. Хіба я могла собі уявити, що комусь захочеться бути частиною моєї заплутаної голови? Але в тому й річ — що якщо я тільки згадую про це, то все це залишилося в минулому.
Люди , яких ми впускаємо у своє життя, як партнерів чи друзів, не зцілюють нас, не стирають частини наших особистостей, не ігнорують нас. Вони йдуть поряд і слухають. Вони лагідно показують нам, чого ми варті. Вони нас бачать.
Я не вірю, що інша людина може зцілити мене. Не вірю, що інша людина здатна заповнити будь-який порожній простір або порожнечу, яка є всередині нас. Але вірю, що люди, які люблять нас, підтримують нас, доки ми самі заповнюємо прогалини.
Люди здатні бачити в нас ту силу, яку ми воліємо ховати. Вони здатні бачити майбутнє, якого приховано від нас, тому допомагають побачити його частинами. Вони підтримують нас, коли процес зцілення дається важко, але вони не зцілюють нас.
Наш багаж перестає бути багажем, тому що він перестає бути тим, що ми несемо. Він перестає бути тим, що заважає нам рухатися вперед, тим, що нас виснажує. Цей багаж просто перетворюється на шрам – хоч і неприємний – який завжди житиме в маленькому куточку нашої душі.
Але цей шрам уже не завадить нам жити далі, бо ми продовжуватимемо зростати. Душа – це еластична річ.