Як часто кожному з нас доводиться стикатися з явним хамством у повсякденному житті? Думаю, що багато хто погодиться – подібного негативу у нас достатньо. І якщо на вулиці, у транспорті, на роботі (буває, на жаль, і таке) ми бачимо перед собою особистість, то Інтернет робить хамство доступнішим.
З якою легкістю приховані за якоюсь картинкою, під вигаданим ім'ям такі люди обсипають співрозмовників образами, глузуваннями, та й просто лайливим словом! Звідки така легкість та вседозволеність?
Справа насамперед у уявній анонімності. Дійсно, ми не бачимо співрозмовника, не знаємо, скільки йому років, де він живе, де працює, та й взагалі, що собою являє. І це розв'язує йому руки, вірніше язик, який часом може вибити ґрунт з-під ніг навіть у самої стриманої людини. Звичайно, постаравшись, можна обчислити такого хулігана за IP номером, але скільки з нас цим займатиметься? Ось на цьому і базується вседозволеність такої поведінки.
Інтернет-хами – схожі на вампірів. Вони навмисно виводять людину з себе, щоб викликати реакцію у відповідь і потім уже досхочу покуражитися над ним. Не кожен із них здатний вийти на вулицю та спровокувати когось на відкритий конфлікт хоча б тому, що ще невідомо, на кого нарватися можна і чим усе це закінчиться.
Так що являють собою інтернетні хами? Хто вони? Напевно, це насамперед люди з відсутністю елементарного виховання, люди із заниженою самооцінкою (які прагнуть підняти її за будь-якої зручної нагоди) і ті, для кого хамство стає своєрідним видом розвантаження, зняттям напруги повсякденного життя. Для них не важлива істина в суперечці, не важливо почути співрозмовника, вони в Інтернеті на полюванні з єдиною метою: знайти жертву, почати конфлікт і, подумки малюючи, як співрозмовник втрачає контроль над собою, потішити своє самолюбство.
Чи варто відповідати на хамство? Для одних простіше вийти з розмови та забути про неї. Інші можуть довго переживати та внутрішньо страждати від того, що не змогли відповісти хаму, відчуваючи його перемогу над собою. Треті затято вступають у полеміку і через якийсь час, виснажені внутрішньо, залишають «поле бою», щоб не довести себе до інфаркту.
Психолог Володимир Ромек із цього приводу пише: «Не завжди люди, що хамлять, мають справжній намір нахамити. Часто хамство є наслідком безпорадності, людина просто не вміє інакше. Хамити його навчили дуже добре, а от розмовляти по-людськи і конструктивно… У цьому випадку ваше завдання полягає не в тому, щоб протистояти хамству, а в тому, щоб отримати з нього користь. За хамством часто буває прихована конструктивна критика, яка може бути дуже корисною».
Насамперед визначте для себе, наскільки важливо і, головне, потрібно вступати в суперечки з подібними людьми, наскільки ви стійкі внутрішньо. І якщо на всі ці питання з'явилася відповідь «Так», то пам'ятайте, найголовніше – не дати вивести себе з рівноваги і почати протистояння з якогось жарту. Гумор часом обеззброює, вганяє співрозмовника в заціпеніння, тому що він і не знає, як відреагувати на сказане. Пам'ятаєте, як у одному бородатому анекдоті?
В автобусі:
– Перепрошую за занепокоєння, але я виходжу на наступній зупинці. Будьте ласкаві, дозвольте пройти.
Бурчала, оглядаючи його зверху вниз:
– Ну ти че, інтелігент дивний, чи що?
– Не. Таке ж бидло, як і ви.
Не втрачаючи присутності духу, постарайтеся залишатися доброзичливими і м'якими у висловлюваннях, і тоді через якийсь час хам скоріше почне нове полювання. Але це буде не ваша історія.