Чому танки НАТО не використовують ДЗ? /Фото: wikimedia.org.
З часів холодної війни динамічний захист став однією з найвідоміших фішок спочатку радянських танків, а потім бронетанкової техніки військ більшості колишніх радянських республік. Бачиш машину з «кубиками» – швидше за все зі Сходу. На противагу цьому є танки блоку НАТО, за яким міцно закріпився образ бойових машин без динамічного захисту. Як же так могло вийти і чи справді західне танкобудування геть-чисто проігнорувало цю технологію?
Про те, що кумулятивні снаряди стануть проблемою, зрозуміли ще в роки війни. /Фото: YouTube.com.
Відома максима свідчить: всі дурні та всі генії – думають однаково. Ось і концепцію динамічного захисту винайшли одночасно в двох країнах в один і той же час. Очевидно, абсолютно незалежно один від одного експерименти з ранніми варіантами ДЗ стали проводити з червня 1944 року в Московському ЦНДІ-48 і австралійському Оборонному заводі вибухових речовин Марібірнонг (Defence Explosive Factory Maribyrnong). Радянські фахівці шукали вирішення проблеми кумулятивних снарядів Німеччини для своїх військ, австралійські хіміки шукали вирішення тієї ж проблеми, але в контексті протистояння Союзників та Японії на Тихому океані. Загалом відповідь на виклик для людей знайомих із фізикою звичайно ж лежала на поверхні. Однак, як і завжди, між цікавою концепцією та працюючим прототипом – лежить прірва конструкторського та виробничого подвигу.
Першими схаменулися в СРСР. /Фото: en.topwar.ru.
Однак, якщо в Австралії роботи з ДЗ зійшли нанівець відразу після закінчення війни (з очевидних причин), то в Радянському Союзі ідею контрвибуху для захисту від кумулятивних боєприпасів продовжили розвивати. У 1949 році відбулися випробування чергового прототипу, який на тестах показав себе дуже погано. Як стало зрозуміло через роки, прототип «не тієї системи» вийшов у результаті помилки у розрахунках. На жаль, до початку 1950-х років тема ДЗ у радянській оборонній промисловості практично зійшла нанівець. На той момент протитанкові ракетні озброєння все ще перебували в зародковому положенні, через що в СРСР деякий час продовжували конструювати танки з бронею, розрахованою насамперед на протистояння з «класичними» кінетичними боєприпасами – бронебійними та фугасними. І все ж таки з кожним роком роль ракет, а разом з тим і кумулятивних боєприпасів зростала. Тим часом до середини 1950-х років розробки власних варіантів ДЗ почалися і в інших країнах, включаючи Велику Британію, Францію та Німеччину.
Американські солдати оснащують М1 Абрамс ДЗ. /Фото: YouTube.com.
Американці від початку поставилися до ідеї ДЗ двояко: з одного боку, фахівці Арсеналу Пікатінні відзначали потенційну ефективність такої системи захисту. З іншого, цілком резонно вказували на об'єктивні тактичні недоліки ДЗ. У результаті експерименти мали обмежений характер. Про те, що головний ворог танків майбутнього не кінетика, а кумулятивні боєприпаси вкотре схаменулися в 1960-ті роки. У другій половині десятиліття в СРСР із новою силою кинулися в експерименти з ДЗ. Тоді-то в Союзі і були створені перші прототипи «реактивки», що по-справжньому діють. Великий внесок у розвиток концепції ДЗ наприкінці 1960-х років зробили ізраїльські та німецькі конструктори, що перейнялися цією темою за результатами чергової Арабо-ізраїльської війни. На початку 1970-х років стало остаточно зрозуміло, що головним ворогом танків майбутнього стане саме кумулятивний струмінь. Тут і починається в нашій історії найцікавіше.
Британський Челленджер 2 з бортовим ДЗ британської розробки. /Фото: topwar.ru.
Про те, що кумулятивні боєприпаси – це найважливіша загроза для танків, чудово розуміли по обидва боки Залізної завіси. Питання було у тому, як вирішувати цю проблему. На Заході та на Сході обрали принципово різні підходи. У СРСР вирішили продовжити конструювати танки з розрахунку про те, що основна броня повинна захищати насамперед від «кінетики», а проблему кумулятивних снарядів у свою чергу парируватиме навісний динамічний захист. У цей же час на Заході (а не тільки в США) вирішили, що проблема «кінетики» взагалі відходить у сучасній війні на другий план, а тому танки слід оснащувати бронею, розрахованою в першу чергу на протидію кумулятивному струменю. При цьому броня має бути універсальною. На практиці це різночитання підходів спричинило появу величезної кількості відмінностей у принципах конструкції радянських і НАТОвських танків. У результаті лобовий захист західних танків справді вийшов помітно універсальним. Однак, розплачуватися за це довелося масою, що різко зросла, і габаритами машини.
Німецький Леопард 1 десь у Східній Європі оброслий ДЗ. Щоправда місцевого виробництва. /Фото: rg.ru.
Таким чином формально передбачалося, що ДЗ танкам НАТО нового покоління (машини від початку 1980-х) років була не надто потрібна… Тим більше, що обмежена міцність і жорсткість бортів та корми танків НАТО накладала обмеження на використання ДЗ ранніх поколінь. Однак, від ідеї ДЗ як такої на Заході таки не відмовлялися. Власні версії динамічного захисту там продовжували розвивати, хай і не так активно, як у СРСР. Blazer, ROMAR, ARAT – ось лише деякі із назв західних «реактивних» комплексів захисту. Про те, що ДЗ на танки та БМП ставити все ж таки доведеться, американці зрозуміли за результатами серії воєн на Близькому Сході. Сьогодні в тій же американській армії «Абрамси» та «Бредлі» чудово дооснащуються ДЗ за допомогою «комплексів підвищення виживання у місті». Щодо цього іронічний той факт, що за підсумком холодної війни російське танкобудування все активніше запозичує досягнення західного, а американське – досягнення радянського. Загалом сучасним ОБТ йде шляхом усілякого обтяження всіма доступними засобами від нарощування броні до встановлення ДЗ та «мангалів».
А ось цікаве відео з нашого каналу – Озеро Бездонне: через що вже майже 200 років у цій водоймі не можуть знайти дно
Продовжуючи тему читайте про те, як колись АТЗ був одним з найбільших тракторних заводів СРСР : що виробляють тут сьогодні.